Стіна
Кожен пише як може чи то як вміє, але так чи інакше, серед результатів праць багатьох людей трапляється щось таке, що, зрештою, його цікаво буде читати комусь іншому. Такі речі, в принципі, і називають мистецтвом прози. Це величезне море прози дуже різноманітне: тут бувають твори-розповіді, висновком яких є мораль чи якась важлива ідея, трапляються витвори, прочитавши які невільно замислюєшся про те, що автор мав на увазі, викликають роздуми і часом досягається приємне відчуття ейфорії від того, що знаходиш власний зміст, який здавався невидимим. Бувають ще інші твори чи то навіть тексти, такі поморочені, що починає здаватися, наче сам автор не знає про що писав. Хоча, письменник завжди принаймні здогадується, що він хотів сказати, в його творах існує така собі головна думка, чи то пак ідея твору, котру він хотів нам продемонструвати, донести, а можливо й відірвати від своєї душі.
Доволі важко з першого разу упіймати суть твору Жана Поля Сартра з назвою «Стіна». Це оповідання вміщає уривок довжиною у декілька десятків годин з життя однієї людини. Впійманого іспанського анархіста Пабло Ібієтту безуспішно допитують про місце знаходження деякого Гріса, а згодом йому оголошують вирок — розстріл. Тоді закривають на ніч в камері, де з ним знаходиться іще двоє смертників — хлопчик і балакучий чоловік, знайомий Пабло. Всю цю картину доповнює лікар, котрий сидів з ними всю ніч і був єдиною людиною в камері, що повинна була прожити довше однієї ночі. Головний герой довго страждає від роздумів про своє недалеке майбутнє, але зранку, замість обіцяної смертної кари, йому дають ще один шанс розповісти де знаходиться Рамон Гріс. Вирішивши обманути військових, Пабло фатальним чином вказує на кладовище, що виявилось правильним місцем переховування Гріса. Страти не відбулось, але подальша доля Пабло залишається такою ж розмитою.
Про що ця розповідь, що хотів підкреслити автор? Можливо вона про смерть? Уяви собі свою останню ніч. Вас повинні розстріляти чи ви вмираєте від якоїсь хвороби, а може від старості — немає значення. Це просто ще одна ніч у житті, котра мала б усі шанси стати звичайною, за винятком тієї обставини, що вона остання. Про що може думати людина в такі моменти? Що її чекає далі? Як діяти в такому випадку? Адже одна ніч, це так неймовірно мало. Уже не встигнеш здійснити свої численні мрії, побачити усіх, хто є важливим. Все що збирав роками, всі плани які ти набудував, усі завдання котрі ставив перед собою і сумлінно виконував для себе, а ще гірше для когось іншого, переживання з якими жив — все зникне, втратить сенс. Може скоро доведеться зустрітися з чимось невідомим, можливо нічого не буде. Ніщо не матиме значення. Не важливо що буде там, важливо, що ти не будеш тут. Як описати такий стан? На думку приходять слова Сергія Жадана: «смерть — це будильник, ти сам заводиш його на шосту ранку, а коли він будить тебе своїм сатанинським дзеленчанням, починаєш нити: мовляв, ще п'ять хвилин, всього лише п'ять хвилин».
В такому стані і опинився Пабло. Йому доведеться скоро померти, йдуть останні години життя, але натомість він блукає в якихось відірваних один від одного спогадах намагаючись знайти в них щось таке, що може підтвердити його існування. Але все й так зрозуміло. Він уже попрощався з життям, уже помер. Його тіло уже не слухняне, шкіра втратила колір і весь навколишній світ ніби й не справжній. Його сусід також намагається собі нагадати, як це бути живим, постійно говорить, неначе генерал перед якимось фатальним боєм, робить промови, схожі на проповідницькі та бореться із страхом фізичних страждань. Занадто багато неживого як на ще не мертвих людей.
А може навпаки? Може це твір про життя? Тут все крутиться навколо нього. Військовий час, смертники, кати, постріли. Все це має безпосередній зв’язок із життям. Мабуть ніколи не відчуваєш себе настільки живим, як у такий час. У героїв твору загострюється нюх, думки не вилазять із голови, а емоції просто переливають через край. Та й життя врешті-решт перемогло. Принаймні для Пабло.
Проблема в тому, що межа між життям і смертю дуже тонка. Вона набагато відрізняється від біологічної констатації стану біологічного організму. Пабло встигає і попрощатися з своїм життям і знову до нього повернутися. Дуже багато змін. Навіть принципи, які поставили героя в таке далеко невигідне становище, змінюють свою вагу. Здавалося б, ось воно, те чого ти так прагнув іще годину тому, те, що забрали у інших, а в тебе залишилось. Але чим краще становище, тим більші потреби. Пабло видав Гріса. І немає значення що це сталось ненавмисне, що це просто передсмертна витівка з таким неочікуваним кінцем. Стан душі головного героя наприкінці твору є дуже незрозумілим. Мабуть, це те, що називається «змішані почуття». Розгубленість, розпач, байдужість, можливо радість.
«Стіна» – це твір про долю. Ігри фортуни створюють такі життєві ситуації, в які навіть самому важко потрапити, а тим паче викрутитися з них. Людське життя неначе листок, що колись відірвався від дерева, а тепер час його польоту і напрямки руху залежать лише від вітру. Почуття керованості, що складається у цього листка, це просто вина мізерності поглядів та неможливості піднятися над собою.